Про своє баченна сучасної України та спомини про ті буремні роки "Оксамитової революції" (1989 – 1991 рр.), коли на теренах нашого краю, як і в усій Україні, відроджувалася наша державність та творилося нове життя, погодився поділитися з читачами один із чільників у минулому «рухівців», активний член суспільно-політичної секції культурно-наукового товариства «Рух», координатор організаційного відділу Івано-Франківської міської організації НРУ, лікар та юрист за фахом Володимир Ротару.

- Володимире, що спонукало тебе, тоді 29-річного чоловіка, лікаря обласного онкологічного диспансеру, полишити професійну кар’єру та з головою поринути у вир боротьби за українську справу?

– Передусім відчуття несправедливості, національного приниження та другосортності на рідній українській землі. Сталося це у далекому тепер 1979 році, коли, як ти пригадуєш, було покінчено із хрущовською «відлигою» і КПРС взяла курс на «повне та остаточне» вирішення національного питання на всіх обширах червоної імперії. Черга дійшла і до нашого «бандерівського краю». Одного злопам’ятного дня 1979-го студентам Івано-Франківського медичного інституту, де я тоді навчався, оголосили, що відтепер усі лекції в нашому виші будуть викладати суто російською мовою. Смішно й огидно було чути, як професор-галичанин, прізвища якого свідомо не називаю, на лекції видавав «словесні перли» на кшталт «морскіє свінкі та інші животниє» тощо.

- На відміну від тебе, Володимире, я таких «словесних перлів» від наших викладачів у Львівському університеті не чув. Щоправда, навчався там наприкінці 60-х – на початку 70-х років минулого століття. У Львові тоді ще витала та неповторна атмосфера довоєнного міста, яку не могли знищити нові російські окупанти, яких позаселяли у звільнені від поляків помешкання, – як правило, російськомовні господарі життя – кагебісти, керівники великих промислових підприємств та навчальних закладів. Серед цієї чужинецької стихії, що поглинула, здається, все довкола, острівцем українства залишався наш університет, який, за задумом окупантів, мав слугувати взірцем мудрої ленінської національної політики партії на окраїнах імперії зла. Однак справжня суть цієї політики містилась у випадково почутій мною репліці двох росіян: «Какой чудєсний наш Львов, но слішком уж много в ньом мєст­них»... Та ми, здається, відволіклись від основної теми нашої розмови. Отож коли ти став членом суспільно-політичної секції культурно-наукового товариства «Рух»?

– Наприкінці січня 1989-го, одразу ж після проведення цим товариством антисталінського, як тоді казали, мітингу в івано-Франківську, на якому я вперше довідався про криваві злочини енкаведистів у нашому краї.

- Колишній голова суспільно-політичної секції «малого» Руху Зіновій Дума якось мені сказав, що в твоєму особистому архіві зберігається документ, датований 21.02.1989 р. То що ж це за документ?

– Це виписка із протоколу зборів суспільно-політичної секції «малого» Руху, в якій ідеться про створення першої в області ініціативної групи сприяння майбутньому Народному Руху України у складі наших побратимів Василя Микитюка, Кривчуна, ім’я якого чомусь не вказано, івана Мицканюка, Олега Кравця, Миколи Стасіва, Михайла Володка та твого покірного слуги. Завізував цей, складений моєю рукою, документ своїм підписом Зіновій Дума.

- Після установчого з’їзду НРУ, який відбувався в Києві 8–10 вересня 1989 р. і делегатами якого ми з тобою були, ти сконцентрував свою діяльність суто в Івано-Франківській міській організації новоствореного Народного Руху України.

– Із легкої, так би мовити, руки нині, на жаль, покійного нашого побратима Володимира Обітоцького я обійняв посаду координатора організаційного відділу цієї політичної структури. На той період – кінець 1989-го та початок 1990-го – припав пік нашої рухівської діяльності. Пригадую, як ми організовували та брали участь у пропагандист­ських поїздках на схід України – «будити», як тоді казали, братів-наддніпрянців. Найактивніше проявили себе у цій царині Борис Голодюк та Олег Білоцеркович. Що ж до мене, то я займався організаційною роботою: плануванням рухівських політичних акцій, веденням рухівського кадрового обліку тощо.

- Кажуть, що ти особисто приймав заяви на вступ до НРУ Віталія Цаповича і навіть першого демократично обраного міського голови Івано-Франківська Ярослава Тайліха.

    – Так, це правда.

- Пригадую, Володимире, як любив почитувати рухівську міську газету «Поклик», яку друкували, здається, у Вільнюсі.

– Творили наш «Поклик» фахові журналісти — Анатолій Василишин та нині, на жаль, покійний Леонід Гах. ілюстрував часопис відомий художник та дисидент, теж, на жаль, покійний Опанас Заливаха. Спершу ми друкували газету «Поклик» у приватній друкарні Вільнюса. Звідтіля привозили її доІвано-Франківська наші кур’єри Ярослав Соломовський та мій однокурсник лікар Юрій Библюк.

- Скільки рухівських осередків було в нашому місті напередодні проголошення незалежності?

– Понад 100. Головою Ради осередків НРУ в Івано-Франківську ми обрали «угеесівця» Романа Шевчука. Особисто я разом зі своїм, нині, на жаль, покійним колегою лікарем-рентгенологом Ярославом Захарією створили рухівський осередок в обласному онкодиспансері. Фактично на кожному промисловому підприємстві нашого міста, у кожній державній установі діяли рухівські осередки, які проводили свої засідання спершу на Прикарпатському меблевому комбінаті, а потім у театрі ляльок.

- Довелося тобі, Володимире, побувати у ті роки і депутатом міської ради від Руху.

– Справді, довелося. Пригадую, що більшість у раді того скликання становили представники НРУ, а комуністи були в меншості. Ходили чутки, що саме тому агенти Головного розвідувального управління міністерства оборони СРСР  (ГРУМО СРСР) кинули вночі гранату Ф-1 у вікно приміщення міської ради на вулиці Грюнвальдській, пошкодивши в такий спосіб фасад будинку ради та її чергову частину.

- Згадай і про 19 серпня 1991 року, коли, як повідомляла своїх читачів наша «Галичина» у редакційній статті  «Спасителі» приходять на Спаса», стався державний переворот.

– Ніде правди діти, було тоді лячно. Комуністи раптом почали знаходити свої «загублені» партквитки та платити членські внески. Ситуація, особливо в Західній Україні, була вкрай напруженою, бо кожен із нас розумів: якщо раптом «гекачепістам» вдасться реалізувати свої наміри, то усім нам буде непереливки. Особливо рухівцям. Та, як мовиться, Бог милував...

- Днями ми відзначатимемо чергову річницю незалежності. Живемо у час трагічних випробувань на міцність нашої державності. На сході, жертвуючи своїми найкращими синами, протистоїмо  одвічному ворогові України – Росії. Водночас у центрі та на заході наші національні багатства цинічно й безкарно розкрадають свої доморощені та закордонні нувориші. Чи про таку Україну мріяв ти, Володимире, у ті далекі роки нашого національного та державного воскресіння?

– Тоді мені і в голову не могло прийти, що, ставши незалежною, моя держава перетвориться на територію, де музику замовлятимуть покидьки, що паразитуватимуть на одвічних наших бідах: кочубеївщині (зрадництві), гетьманщині (взаємопоборюваності) та провінційності. Із приводу цього часто згадую слова, які приписують кошовому отаману запорізького козацтва іванові Сірку: «Рабів до раю не пускають».

Достеменно не знаю, який зміст вкладав цей достойник у ці слова, але, як на мене, українці й досі, на превеликий жаль, залишаються рабами власного егоїзму. За майже три десятиліття ми так і не спромоглися створити цивілізоване суспільство рівних можливостей, у якому панували б  любов, доброта, толерантність та взаємоповага. Натомість знову сповідуємо шкурницьку філософію «Моя хата скраю», з радістю та навіть з ентузіазмом даємо та беремо хабарі. і все це виправдовуємо нашою ментальністю, яка стала, так би мовити, візитівкою новочасного українського суспільства.

- У чому бачиш лік від цих, як видається, одвічних українських болячок?

– У швидкій кардинальній зміні системи управління в державі, відстороненні на законодавчому рівні олігархів від реальної політичної влади, подоланні тотальної корупції тощо. Кожному з нас потрібно побороти власний егоїзм та повернутись лицем до Бога. Без віри і допомоги Творця ми нічого доброго не збудуєм. Як знаєш, ми перебуваємо на порозі чергових президентських та парламент­ських виборів. Емісари «русского міра» з команди керованих Кремлем Медведчука та Рабіновича зачастили і до нас, у Західну Україну. Тому мусимо раз і назавжди забути про «гречку» та не дати цим покручам обманути нас.

На завершення хочу привітати всю українську громаду з Днем незалежності та побажати оптимізму і впевненості у завтрашньому дні, бо наша доля - в наших руках.

Роман Гладиш, газета ГАЛИЧИНА, 23.08.2018 р.